Іван Черненко: історія про лікаря, який пише книжки
Авторка матеріалу
На цей раз мова піде про нашого співвітчизника, молодого українця, лікаря-анестезіолога і блогера - Івана Черненка.
Народився Іван Черненко у невеликому місті в Одеській області і з дитинства мріяв досліджувати навколишній світ. Він хотів зробити щось важливе у своєму житті, як винайти ліки від усіх хвороб, і тим самим залишити по собі слід на планеті.
Після школи Іван вирішив стати лікарем і вступив у медичний університет. У виші він зіткнувся з реальністю: корумповані викладачі, безліч важких предметів, які потрібно вчити і без знання і розуміння яких важко стати гарним лікарем, на нього чекали безсонні ночі навчання, безгрошів’я та справжні друзі.
Отримавши диплом та розподіл на інтернатуру, Іван Черненко вирушив працювати анестезіологом в одну з районних лікарень на Одещині. Саме там він і написав свою першу книгу.
Книга "Сміх в кінці тунелю"
Перший роман Івана Черненка виявився практично автобіографічним, максимально відверта історія про життя українського лікаря.
Історія охопила майже 15-річний період із його життя, починаючи зі вступу до медичного універу до часів його праці в районній лікарні під час Ковіду.
Автор розкриває читачеві правдиву картину про вступ до вишу, про свої перші кроки в ролі молодого лікаря, про проблеми сучасної медицини і про свою внутрішню боротьбу світла і темряви, від зневіри і депресії до відчуття важливості та цінності своєї роботи.
Розуміючи, що викриває у книзі багато гарячих та болючих тем, Іван Черненко в передмові до книги вказав, що написане являється лише його вигадкою та не має нічого спільного з реальністю, а потім пропонує читачеві самостійно вирішувати, чи може це бути правдою.
На перший погляд може здатися, що вся історія просякнута негативом, невдоволенням та критикою в бік держави, в якій живеш, проте лікар повсякчас намагається зберегти здорове почуття гумору і знаходити позитив там, де здавалося б його вже поховано.
Я часто шукав світло там, де його, здається, немає. Так у звичайних речах, а часом і трагічних, я намагався побачити щось кумедне, по-доброму смішне.
Книга Івана Черненка це водночас і вирок і надія на майбутнє. Там де є корупція у вищих учбових закладах, небажання лікарів навчати і створювати собі конкурентів, “багатенькі” студенти, яким вже гарантовано місце в якійсь міській лікарні, хабарі, самодури викладачі та професори, жахливі платні гуртожитки, бездумна організація навчання на інтернатурі, відстале оснащення лікарень, тотальне безгрошівя та мізерні заробітки лікарів, автор все ж таки бачить надію на якісну та сучасну медицину в країні, та зберігає чуйність та емпатію до пацієнтів, розділяючи із ними всю гаму емоцій та переживань. Його романтизм та відданість своїй роботі повертає віру в лікарів.
Книга “Сміх у кінці тунелю” читається легко і захопливо, автор вводить багато цікавих медичних термінів, пояснюючи їх читачеві, доволі детально розповідає чого навчають в медичному універі та як влаштована робота лікарень. В романі присутні і жарти, і лірична особиста історія. На середині книжки стало зрозуміло, що автор ще й великий меломан.
Особливої уваги заслуговують розповіді про лікарські помилки, ускладнення та важкі випадки захворювань. Їх автор описує не для того, щоб звинуватити чи вказати на некомпетентність. Навпаки, протягом всієї книги він закликає читача пам'ятати, що лікар - це така ж людина, як і пацієнти, і що вони також можуть помилятися, навіть якщо це коштує комусь життя. Проте, заради справедливості, варто сказати, що в багатьох випадках провина саме бюрократичної медичної системи країни та відсутності нормального оснащення державних лікарень. Часом хотілось просто закинути читання, коли в животі починало крутити, і здавалось, що все не має сенсу, є лише життя та смерть.
Неодноразово автор ставить собі питання правильності вибору професії. Чи варто йому продовжувати “тягти цей тягар”, де робочий простір потерпає від дискримінації за віковою ознакою? Де начальник готовий підставити тебе при першій вдалій змозі? Де бюрократія і самодурство вартують комусь життя?
Коли якийсь черговий чиновник намагається здивувати мене своїм переліком регалій, я згадую, як збирав подовжувачі, тягнув тіло померлого або піднімав по сходах пацієнта на п'ятий поверх, бо ліфт зламався. Я згадую, як з'єднував концентратори і міняв балони, як біг крізь замети. Часто мені кажуть, що я повинен з великою повагою ставитися до людей при посаді, адже від цього залежить моя кар'єра. І я, напевно, розумію ту лють, з якою часом рядові солдати ставляться до своїх командирів.
Повагу треба заробити, і якщо черговий чиновник не тягнув зі мною тіло крізь сніг, але продовжує розповідати, що все в нашій медицині чудово, крім бажання плюнути в обличчя, жодних інших почуттів він у мене не викликає.
Книга дає чітке розуміння, що щоб мати зміни на краще у вітчизняній медицині не лише держава має провести медичну реформу по всій країні, облаштувати всім необхідним кожну міську чи районну лікарню. Не лише лікарі повинні дотримуватись протоколів лікування та надавати допомогу усім пацієнтам без винятку. Пацієнти також зобов'язані не потурати хабарництву, поважати лікарів, та довіряти лікарям. Тоді у нас дійсно з'явиться надія на “світло в кінці тунелю”...
