За даними ВООЗ, прееклампсію діагностують у 2–8% вагітностей, вона залишається однією з провідних причин тяжких акушерських ускладнень¹.

Патогенетичні зміни, що призводять до цього стану, розпочинаються задовго до появи клінічних проявів — уже в першому триместрі, на етапі плацентації та становлення імунної толерантності¹.

Стандартну профілактику прееклампсії рекомендовано з 12-го тижня вагітності, але для жінок із високим ризиком важливе більш раннє втручання¹. Одним із патогенетичних підходів у таких випадках є застосування гестагенної підтримки на ранніх термінах вагітності².

Стратифікація ризику прееклампсії

Прееклампсія частіше виникає під час першої вагітності, але за наявності цього ускладнення в анамнезі ризик рецидиву під час наступних вагітностей зростає майже в 7 разів³.

До факторів, які підвищують ризик прееклампсії, належать³:

За нормального перебігу вагітності плацентація передбачає не лише структурні зміни, а й адаптацію материнських судин. Ремоделювання спіральних артерій трансформує їх із дрібних м’язових судин у широкі низькоопірні канали, здатні забезпечити необхідний кровотік для плаценти й плода⁴.

У випадку прееклампсії цей процес порушується. Спіральні артерії зберігають м’язовий шар і демонструють патологічні зміни: гіперплазію інтими, артеріосклероз, пристінкові тромби і фібриноїдний некроз. Неповне ремоделювання підтримує високий судинний опір і призводить до матково-плацентарної гіпоперфузії та турбулентного потоку⁴.

Ці зміни формують ранній плацентарний етап прееклампсії, що передує клінічним проявам у матері⁴.

Прееклампсія супроводжується системною ендотеліальною дисфункцією в матері, що проявляється ушкодженням судинної стінки органів, периваскулярним набряком, мікросудинними крововиливами, тромбозами дрібних судин і гломерулярним ендотеліозом⁴.

Такий системний характер уражень пов’язують із надмірною запальною відповіддю, опосередкованою активацією лейкоцитів і надлишком прозапальних цитокінів. У плаценті при прееклампсії відзначають підвищену експресію прозапальних медіаторів і зниження рівня протизапального цитокіну IL-10⁴. Одним із чинників таких патологічних змін вважають дефіцит прогестерону².

Патогенетичні мішені профілактики прееклампсії

Порушення процесів плацентації та імунного контролю — одна з головних причин розвитку прееклампсії. Саме ці механізми сьогодні вважають ключовими мішенями для профілактики ускладнень, пов’язаних із плацентарною дисфункцією^2,5.

Прогестерон є ключовим регулятором цих процесів: він формує імунну толерантність, підтримує судинну адаптацію та ангіогенез². Його ефекти передбачають зниження прозапальної активності, нейтралізацію дії простагландинів та активацію ангіогенних факторів, що забезпечує нормальний матково-плацентарний кровотік^2,5. Порушення цих механізмів асоціюється з підвищенням ризику звичного невиношування та гіпертензивних ускладнень, зокрема прееклампсії⁴.

Патогенетично обґрунтованим підходом є застосування засобів із імуномодулювальним та ангіотропним впливом, здатних знижувати запальну реакцію та підтримувати формування плацентарного ложа². Дидрогестерон відповідає цим вимогам і застосовується у схемах профілактики порушень, пов’язаних із плацентарною дисфункцією⁴.

Імуномодулювальна активність дидрогестерону зберігається навіть після перетворення на основний метаболіт при пероральному застосуванні. У поєднанні з фармакологічними властивостями це обґрунтовує його застосування у стратегіях профілактики та лікування порушень, пов’язаних із плацентарною дисфункцією, зокрема невиношування вагітності, передчасних пологів і прееклампсії⁴.

Основні тези