Право кожного громадянина на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування гарантовано статтею 49 Конституції України. 

З наведеним правом кореспондується обов’язок держави створити умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, забезпечити можливість отримання ними медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров'я на безоплатній основі, сприяти розвитку лікувальних закладів усіх форм власності.

Медична допомога залежно від обставин може надаватися за місцем проживання (перебування) пацієнта, в амбулаторних умовах, в умовах денного стаціонару, у стаціонарних умовах.

Але в усіх випадках найголовнішу роль у забезпеченні можливості людини отримати медичну допомогу, безумовно, відіграють професійно підготовлені медичні працівники, насамперед лікарі. 

Частиною першою статті 34 Основ законодавства України про охорону здоров’я визначено, що лікуючий лікар – лікар закладу охорони здоров'я або лікар, який провадить господарську діяльність з медичної практики як фізична особа – підприємець і який надає медичну допомогу пацієнту в період його обстеження та лікування. 

Саме на лікуючого лікаря покладено обов'язок своєчасного і кваліфікованого обстеження та лікування пацієнта.

Законодавство наділяє пацієнта як правом обрати лікуючого лікаря, так і правом вимагати його заміни. Крім того, за повнолітньою дієздатною фізичною особою, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, визнається право відмовитися від лікування. 

Лікар не несе відповідальності за здоров’я особи в разі відмови останньої від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.

Наведені положення закріплені статтею 284 Цивільного кодексу України, статтею 34 Основ законодавства України про охорону здоров’я і свідчать про широкий спектр прав пацієнта у питаннях обрання, заміни лікуючого лікаря та взаємодії з ним. 

Поряд із цим законодавством визнається і право лікаря відмовитися від подальшого ведення пацієнта. Однак таке право, на відміну від права пацієнта, є вужчим за змістом та суворо регламентованим, тобто може здійснюватися лише в окремих чітко передбачених випадках. 

Так, частиною четвертою статті 34 Основ законодавства України про охорону здоров’я закріплено, що лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю пацієнта і здоров’ю населення.

Отже, законодавство визначає дві підстави відмови лікаря від подальшого ведення пацієнта:

По-перше, щоб відмова від подальшого ведення пацієнта могла вважатися правомірною, важливо, щоб її підстави були належним чином задокументовані.

Способом фіксації невиконання пацієнтом медичних приписів може бути включення відповідних записів до медичного висновку.

Наприклад, відповідно до пункту 6 розділу IV Порядку формування медичних висновків про тимчасову непрацездатність в Реєстрі медичних висновків в електронній системі охорони здоров’я, затвердженого наказом МОЗ України №1066 від 01.06.2021 року, у випадках, коли лікуючим лікарем встановлено факт порушення пацієнтом призначеного режиму лікування (відмова від огляду МСЕК; відмова від госпіталізації; невиконання рекомендацій лікаря; самовільне залишення закладу охорони здоров’я; навмисне заподіяння шкоди своєму здоров’ю або симуляція хвороби), формується новий медичний висновок із зазначенням дати порушення режиму лікування та виду порушення режиму лікування.

Відомості про дату порушення режиму лікування та вид порушення режиму лікування: «відмова від огляду МСЕК», «відмова від госпіталізації», «невиконання рекомендацій лікаря», «самовільне залишення суб’єкта господарювання», «навмисне заподіяння шкоди своєму здоров’ю або симуляція хвороби» (за умови, що таке порушення встановлено лікуючим лікарем) підлягають включенню до медичного висновку на підставі підпункту 9 пункту 1 розділу ІІ цього ж Порядку. 

Якщо йдеться про порушення пацієнтом правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, що є локальним актом, то способом фіксації такого порушення може бути складання лікарем відповідної доповідної записки на ім’я керівника підрозділу або закладу охорони здоров’я, оформлення відповідного акта, за участю щонайменше трьох осіб, із детальним описом дати, місця, суті та обставин вчиненого порушення. 

Такі порушення можуть полягати, зокрема, в недотриманні пацієнтом встановленого правилами режиму (розпорядку) дня, вживанні на території закладу алкогольних напоїв, палінні тютюнових виробів або перебуванні в стані сп’яніння тощо. Водночас за подібних обставин важливо запропонувати пацієнту надати свої пояснення внаслідок вчиненого ним порушення правил розпорядку закладу охорони здоров’я. 

По-друге, у момент реалізації лікуючим лікарем права на відмову від подальшого ведення пацієнта не повинна існувати (як і не має неминуче виникнути після цього) загроза настання тяжких наслідків для пацієнта, погіршення стану його здоров’я, а особливо – загроза його життю. 

Натомість, якщо така загроза є або реально може виникнути внаслідок відмови від ведення пацієнта, лікар не матиме права на здійснення відмови. У даному випадку такі дії не будуть правомірними, навіть за належного документального оформлення порушень із боку пацієнта, невиконання ним медичних приписів тощо.

Пунктом «б» частини першої статті 78 Основ законодавства України про охорону здоров’я до професійних обов’язків медичних працівників віднесено, зокрема, безоплатне надання відповідної невідкладної медичної допомоги громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях. 

Іншими словами, в невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю особи, відмова лікаря від надання пацієнту медичної допомоги у будь-якому разі вважатиметься протиправною.

Більше того, в таких випадках медична допомога може надаватися навіть без згоди особи (частина п’ята статті 284 Цивільного кодексу України). Наведене цілком узгоджується з конституційним положенням про те, що людина, її життя і здоров'я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Основного Закону України). 

Тому лікарю важливо пам’ятати, що ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов'язаний згідно з установленими правилами надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого, є кримінальним правопорушенням, відповідальність за яке передбачена статтею 139 Кримінального кодексу України. 

Питання про те, що може вважатися поважною причиною ненадання медичної допомоги медичним працівником, вирішується індивідуально. Залежно від конкретних обставин такими причинами можуть бути реальна загроза життю самого лікаря, обставини непереборної сили, відсутність необхідного обладнання, допоміжних засобів тощо. Разом із тим неробочий час лікаря, його перебування не на робочому місці (наприклад, у дорозі, вдома тощо), якщо є реальна загроза настання тяжких наслідків для хворого, не можуть розглядатися як поважні причини ненадання допомоги та відповідальність за статтею 139 Кримінального кодексу України не виключатимуть. 

Принагідно слід зауважити, що при здійсненні права на відмову від подальшого ведення пацієнта лікар пов'язаний не тільки юридичними, але й етичними вимогами, встановленими, зокрема, Етичним кодексом лікаря України, прийнятим Всеукраїнським з'їздом лікарських організацій та X З'їздом Всеукраїнського лікарського товариства 27.09.2009 року. 

Лікарям первинної ланки також необхідно зважати, що здійснення права на відмову від подальшого ведення пацієнта матиме наслідком припинення відповідної декларації про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу, прийнятої від такого пацієнта. 

Так, відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу IV Порядку вибору лікаря, який надає первинну медичну допомогу, затвердженого наказом МОЗ України №503 від 19.03.2018 року, до підстав припинення дії декларації належить, зокрема, повідомлення надавача первинної медичної допомоги про припинення дії декларації на підставі подання заяви лікарем, який надає первинну медичну допомогу, зазначеним у декларації, керівнику надавача первинної медичної допомоги про відмову від подальшого ведення пацієнта у зв’язку з тим, що пацієнт не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку надавача первинної медичної допомоги, за умови, що це не загрожуватиме життю пацієнта і здоров’ю населення.

При цьому на керівника надавача первинної медичної допомоги покладено обов’язок встановити  всі обставини, які призвели до відмови лікаря від подальшого ведення пацієнта, та в разі прийняття рішення про припинення дії декларації повідомити НСЗУ про таке рішення.

У повідомленні надавач первинної медичної допомоги зазначає: прізвище, ім’я та по батькові (за наявності) пацієнта, дату його народження, унікальний ідентифікатор декларації в Реєстрі декларацій про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу, центральної бази даних системи та/або номер декларації, інформацію про прийняте рішення щодо припинення дії декларації на підставі подання заяви лікарем, який надає первинну медичну допомогу, у тому числі дату і номер (за наявності) заяви лікаря, реквізити рішення внутрішньої комісії надавача первинної медичної допомоги (у разі її створення).

Звернути увагу потрібно також на те, що статтею 34 Основ законодавства України про охорону здоров’я регламентовано підстави відмови лікаря саме від подальшого ведення пацієнта, а не від прийняття декларації про вибір лікаря. 

Натомість чинне законодавство не забороняє лікарю, який надає первинну медичну допомогу, відмовити у прийнятті декларації у випадку досягнення ним оптимального обсягу практики первинної медичної допомоги.

Отже, якщо вищевказані оптимальні обсяги практики лікарем первинної ланки досягнуто, то відмова у прийнятті нових декларацій понад встановлені обсяги порушенням законодавства не вважатиметься.

Поряд із цим лікарям первинної ланки потрібно зважати, що відповідно до пункту 3 розділу ІІІ Порядку вибору лікаря, який надає первинну медичну допомогу, затвердженого наказом МОЗ України № 503 від 19.03.2018 року, надавачам первинної медичної допомоги забороняється відмовляти у прийнятті декларації, в тому числі на підставі наявності у пацієнта хронічного захворювання, його віку, статі, соціального статусу, раси, кольору шкіри, етнічного походження, політичних, релігійних та інших переконань, матеріального становища, сімейного стану, місця проживання/перебування, мовних та інших ознак, крім випадків досягнення оптимального обсягу практики первинної медичної допомоги для відповідного лікаря, який надає первинну медичну допомогу, визначеного Порядком надання первинної медичної допомоги.

При розрахунку оптимального обсягу практики первинної медичної допомоги враховуються усі пацієнти, яким лікар надає первинну медичну допомогу, незалежно від кількості суб’єктів господарювання, з якими цей лікар має трудові відносини.

Ураховуючи наведене, лікар вправі відмовитися від лікування пацієнта, але лише в чітко визначених законодавством випадках, наведених вище, дотримуючись вимог щодо належного документального оформлення підстав такої відмови, та виключно за умови, що це не призведе до погіршення стану пацієнта, не загрожуватиме його життю і здоров’ю.