Для вибору тактики лікування гострого зовнішнього отиту (ГЗО) необхідно насамперед визначити його етіологічний чинник. У медичній практиці більшість ГЗО мають бактеріальне походження. Однак зустрічається від 2 до 10% грибкової етіології¹. 

Розглянемо різницю між клінічними та фізикальними проявами ГЗО бактеріальної та грибкової етіології, а також тактику їх лікування.

Клінічні відмітності бактеріального та грибкового ГЗО

Установлення діагнозу ГЗО бактеріальної чи грибкової етіології є важливим завданням у клінічній практиці лікаря. Складність полягає в тому, що симптоми можуть бути схожими, але підходи до лікування значно відрізняються¹.

Відповідний діагноз потребує детального анамнезу, фізикального огляду, а також, за потреби, лабораторних аналізів, зокрема мікробіологічного дослідження. Точне визначення етіології зовнішнього отиту є ключовим для призначення ефективного антибіотика або протигрибкового лікарського засобу, що може швидко поліпшити стан пацієнта та запобігти ускладненням¹.

Клінічні та фізикальні ознаки, що можуть допомогти в діагностиці ГЗО, зазначено в наведеній нижче таблиці.

Потрібно уточнити в пацієнта наявність деяких станів, що може допомогти з визначенням причини, ступеня тяжкості та подальшої лікувальної тактики ГЗО. До них належать²:

Наприклад, у пацієнтів із цукровим діабетом чи імунодефіцитними станами ймовірно вищий ризик отомікозу та зовнішнього некротичного отиту. А для пацієнтів зі встановленою тимпаностомічною трубкою чи перфорацією барабанної перетинки важливо обирати неототоксичні лікарські засоби².

Основні принципи лікування ГЗО

​Згідно з настановою Американської академії отоларингології, лікування ГЗО складається з²: 

Симптоматичне лікування ГЗО спрямовано на зменшення симптомів, зокрема болю. Для аналгезії застосовують нестероїдні протизапальні засоби. Для покращення проникнення вушних крапель та пришвидшення загоєння треба видалити злущений епітелій, сірку та гнійні виділення¹. 

Етіопатогенетичне лікування ГЗО спрямовано на ерадикацію збудників та зменшення запального процесу. Тому важливо застосовувати антибактеріальні засоби або антимікотики. 

При ГЗО грибкової етіології застосування місцевих антибактеріальних засобів протипоказано, оскільки є неефективним та може сприяти надмірному росту грибів².

У разі неускладненого перебігу ГЗО терапію починають із місцевих вушних крапель. Системне застосування є необхідним у разі тяжкого отиту, що поширюється за межі вушного каналу, а також у пацієнтів із імуносупресією, цукровим діабетом чи аденопатією².

Етіопатогенетична терапія зовнішнього отиту

Для етіопатогенетичного лікування ГЗО бактеріальної етіології застосовують³: антибактеріальні засоби як у поєднанні з глюкокортикостероїдами, так і без них.

Засоби, що рекомендовано до застосування: офлоксацин, ципрофлоксацин та ципрофлоксацин із дексаметазоном, неоміцин/поліміксин B/гідрокортизон^3,4.

Антибіотики групи фторхінолонів (ципрофлоксацин, офлоксацин) ефективні як до грампозитивних, так і грамнегативних бактерій. Наприклад, ципрофлоксацин проявляє бактерицидну дію — порушує синтез ДНК бактерій завдяки пригніченню ДНК-гірази та топоізомерази IV⁵.

Фторхінолонові антибіотики рекомендовано, коли цілісність барабанної перетинки неможливо підтвердити, через неототоксичність лікарського засобу³.

Додавання глюкокортикостероїду дексаметазону сприяє додатковому полегшенню симптомів та ознак запалення, зменшує судинну проникність⁴.

Потрібно з обережністю застосовувати лікарські засоби, у складі яких є неоміцин, через імовірне виникнення контактного дерматиту. За даними одного дослідження, він виникав у 35% пацієнтів, які застосовували його при хронічному зовнішньому отиті¹.

Для етіопатогенетичного лікування ГЗО грибкової етіології застосовують⁶:

Дія протигрибкових засобів групи азолів полягає в інгібуванні ферменту ланостеролу 14-альфа-деметилази. Цей фермент необхідний для перетворення ланостеролу в ергостерол. Порушення біосинтезу ергостеролу значно пошкоджує клітинну мембрану, підвищує її проникність та призводить до загибелі грибкової клітини⁷.

Основні тези

_{ГЗО — гострий зовнішній отит
ДНК — дезоксирибонуклеїнова кислота}